категорії: література, літературна рецензія
Червоний, якого ви не бачили: Художня детективна історія від Орхана Памука
Не вірте, якщо вам скажуть, що Схід живе осібно від Заходу, не думайте, що на Сході панують самі лише описи палкого кохання, і в жодному разі нікому не кажіть, що Схід асоціюється з зеленим. «Мене називають Червоний» – «найколоритніший і найоптимістичніший твір» Орхана Памука (принаймні на думку самого автора) – прокладає місточки між цивілізаціями та поєднує слова й малюнки.
15 днів незрозумілості та події далекого забутого дитинства. Журналістські будні й небуденні трупи. Незнайомі знайомці та інші примхи хворої пам’яті. Якщо ви вважаєте, що принаймні останнє трапляється лише у типових набридливих серіалах, то мушу вас засмутити: усе це стає реальним у «Пастці для жар-птиці» Ірен Роздобудько.
«Минуле ховається від нащадків за маскою історії», – такою звичною фразою починається передмова до «Незнаних тамплієрів» – книги, автор якої збирається розповісти нам «не тільки про «бідних лицарів», а й про те, як безпардонно перекручуються наявні відомості про них, або, в найгіршому разі, перетворюються на «цікаві» легенди для недосвідчених, що теж є однією з форм свідомої неправди».
Українське видавництво «Зелений пес», яке асоціюється переважно із українською фантастикою, подарувало нам найфантастичніший проект – книжку, якої просто не може бути, – принаймні, на думку українських фольклористів. Як виявилося, фантастику та фольклор можна поєднувати не лише за принципом першої літери. Рецепт такого «коктейлю» знає Андрій Шмалько – автор історії, котра не існує, або ж «Епосу, якого нема».
Якщо ви досі вважаєте, що фантастика – це, перш за все, космічні кораблі, прибульці, надприродні можливості людського організму та довжелезні описи нових технічних можливостей, то знайте: вам дали застарілу інформацію. Тому що справжня фантастика – це життя людей, у якому, здавалося б, немає зла. Принаймні такий рецепт вигадав для свого «Приреченого жити» Тимур Литовченко.
«Крок за кроком. Pas a pas»... Крок за кроком можна зайти далеко. Наприклад, помандрувати у часі – десь на 800 років у минуле, повільно проходячи близько 600 сторінок «Лабіринту» Кейт Мосс, – 600 сторінок із запахом старовини, звучанням ритуальних слів та присмаком жорстокості.
Сучасне «детективне чтиво», модне детективне чтиво виготовляють зазвичай за одним рецептом: кручений-перекручений сюжет, головний герой – дилетант, файно, якщо жінка, ще краще – жінка приваблива, і неодмінно аби був геппі-енд, та не лише детективний, а й любовний. «Подвійне дно» Алли Сєрової можна зручно «вкласти» у ці рамки, та з кількома запереченнями. І заперечення ці дуже сухо висловлені в анонсі – «психологічна кримінальна історія».